понеділок, 28 березня 2016 р.

Живопис, малярство — вид пластичного мистецтва, створення зорових образів за допомогою фарб, нанесених на будь-яку поверхню: натягнуте на раму полотно, папір, поверхню стін, посуд тощо. Зазвичай, фарба або інші пігменти наносяться на поверхню за допомогою пензля, однак можливе й використання інших засобів, як-от аерографи, ножі або губки.
Як і інші різновиди мистецтва, малярство може виконувати гносеологічну, аксіологічну, сугестивну, виховну, компенсаторну, комунікативну та гедоністичну функції. Фантазія художника дозволяє створювати за допомогою сполучення статичних за своєю природою малюнка й кольору складні сюжети, насичені емоціями й відчуттям динаміки композиції або, навпаки, образи абсолютно статичні, «викликаючи у глядача живу ілюзію реальної просторовості…предметів та їхнього оточення».

Зміст

1 Історія малярства 
1.1 Історія українського малярства 
1.2 Перелік мистецьких напрямів за алфавітом 
2 Жанри малярства
 2.1 Ієрархія жанрів 
3 Засоби художнього вираження у малярстві 
4 Функції малярства 
4.1 Гносеологічна функція 
4.2 Аксіологічна функція 
4.3 Сугестивна функція 
4.4 Виховна функція 
4.5 Компенсаторна функція 
4.6 Комунікативна функція 
4.7 Гедоністична функція 
5 Малярство і семіотика

Коли відносно української скульптури з непохитною певністю можемо твердити, що вона практикувалася на Україні ще за часів передхристиянських (бо як від монументальної, так і від дрібної скульптури тих часів зосталися твори, що дійшли до нас і які пильно збирають археологи), то щодо українського малярства, здається, теж треба припустити, що воно так само на Україні практикувалося в добі передхристиянській, але ця наша думка не може бути висловлена так само певно, категорично, а мусить залишатися швидше в характері припущення, й то дуже імовірного, а не категоричного твердження. Мабуть, українське малярство, бодай як засіб декорації, таки існувало ще в часах передхристиянських, та пам’яток його до нас не дійшло, бо мальована кераміка, яку збирають археологи, ще не є малярство, хоч обумовлює в малярів, що ту кераміку розмальовували, певне вміння рисунку. Декораційні мальовила грецького типу, що збереглися в мізерних останках у Південній Україні, є пам’ятками надто специфічними й то швидше пам’ятками грецького малярства на українській території, ніж дійсно українського. Академік Айналов, який всіма можливими аргументами доводить, що в передхристиянську добу в Україні вживалося малярство, мусить обмежуватися посередніми доказами, бо все ж безпосередніх для ствердження свого переконання не має. Отже, ми припускаємо, Що, мабуть, малярство в часах передхристиянських на Україні існувало, але непохитно довести цього не можемо. Тим самим і не знаємо, який воно мало вигляд і характер та які були його особливості.
Категорично можемо говорити про малярство на Україні, вже пов’язане з християнським культом, найстарші пам’ятки якого дійшли до нас від X ст. В Україну малярство прийшло у формах малярства візантійського стилю, хоч, можливо, і не з держави візантійських імператорів. По всій Європі в тих часах, аж кінчаючи XIII ст., а подекуди й довше, малярство було візантійського стилю. Це малярство, хоч і виросло безпосередньо з малярства античного, але перейшло дуже велику еволюцію, дуже сильно модифікувалося, навіть основи малярського світовідчування радикально змінило. Коли старе класичне малярство в своїй засаді було реалістичним і частіше життєрадісним, то християнське малярство якраз із цими засадами рішуче порвало й замість принципів реалізму перейшло на принципи стилізації декоративності та замість життєрадісності повернулося до принципів аскетизму. Такий перехід дався не легко, але до X ст., коли християнське малярство прийшло в Україну, цей процес уже був майже закінчений.
Треба пам’ятати, що взагалі в християнстві були сильні вагання — чи припускати скульптуру й малярство як галузі християнського мистецтва, чи їх зовсім заборонити. Пригадаймо, що кількома хвилями й наворотами здіймалися ріки іконокластів (іконоборства) й питання, чи можна припускати в християнському культі зображення божества, дуже гостро дебатувалося. Взагалі однобожні релігії семітського походження здебільшого не дозволяють ні скульптурного, ні мальованого зображення божества, тож ні ікон, ні інших зображень божества немає ні в магометан, ні в жидів. Коли в християн зображення божества збереглося, то виключно завдяки глибокій творчій праці, яку в виробленні стилізованих форм для зображення божества перевело візантійське мистецтво. Справа ускладнювалася тим, що людина взагалі не може уявити божество інакше, як у формах людських. А відповідно до аскетичного світогляду людина є сосудом гріха; форми людини й усіх членів людського тіла — це, за середньовічним християнським світоглядом, форми наскрізь гріховні й ,сотворені для гріха. Отже, перед мистецтвом виступила глибока філософська колізія: як поняття божества, себто безгрішності, втілювати, представляти в гріховних формах людського тіла. Й послідовні фанатики мали нахил заборонити зображення божества, тим більше, що вони ж із запалом нищили зображення античних богів, виконані іноді в ідеально прекрасних людських формах, глибоко вистудіюваних в античному мистецтві. Зовсім логічне було обурення християнських фанатиків від спроб у тих самих формах античного мистецтва (а іншого культурний світ не знав) відтворювати й зображати християнського бога. Й коли візантійське мистецтво все-таки зберегло для християнства право зображення божества, то цим самим воно врятувало для християнських народів пластичне мистецтво, але для цього, зовсім зрозуміло, воно мусило радикально відвернутися від принципів античного мистецтва й заступити їх зовсім іншими принципами, що відповідали християнському культу. Коли форми людського тіла наскрізь гріховні, то візантійське мистецтво так мусило було стилізувати й модифікувати ці форми, щоб вони були або зовсім виснажені, або, ще краще, їх так закрили одягом, щоб вони по можливості й не вирисовувалися під одіянням. Коли тіло, є сосуд гріха, то, представляючи божество у формах людського тіла, треба було знищити по можливості все тілесне й, навпаки, показати все. духовне або те, що може бути одухотворене. Тому в зображеннях візантійського мистецтва ми здебільшого бачимо постаті, все тіло яких закрите від голови до п’ят великими одіяннями, й непокритими здебільшого залишаються лики та кінці рук і ніг. Руки й ноги здебільшого вистилізувані — витончені й неприродно витягнуті і представлені підкреслено виснаженими. Лики здебільшого теж виснажені, з витягнутими тонкими носами, непропорційно малими вустами, зате з великими, широко відкритими очима. Вуста теж знаряддя гріховне, а тому зменшуються, очі ж — якраз той орган, за допомогою якого можна віддати найбільше вдуховлення того божества, що заложено в людині. Отже, в основі стилізації візантійського мистецтва заложене стремління, представляючи божество в людських формах, представляти ці гріховні форми так, щоб вони можливо менше нагадували людські форми, а були, так би мовити, формами абстрактними.
Візантійське малярство мусило справитися з парадоксом зображувати тіла так, щоб вони виглядали безтілесними. І з таким, здавалося, не до виконання завданням візантійське малярство справилося, справилося кількавіковою працею, вистилізовуючи людські форми, стараючись забути спокусливі життєрадісні форми античного світу, а вистилізувавши їх, візантійське мистецтво мусило їх декораційно розмістити, щоб окремі постаті розміщувалися в небесній гармонії, а не в життєвому безладі. Тому візантійське мистецтво в стилізації й декораційності осягло виїмкових успіхів і до цього часу імпонує цими своїми рисами. В пізніших віках, в модерні часи виринали течії, що стреміли наблизитися до візантійської стилізації та декоративності, але ніколи не могли наблизитися до справжньої величі візантійського малярства, що свою стилізацію й декоративність плекало століттями, напружуючи всі творчі мистецькі сили. Й це високе візантійське малярство прийшло в X ст. в Україну. Прийшло воно в двох відозмінах — у формах малярства монументального, себто декораційного розмальовування на стінах, і в формах малярства «книжкового», себто у формах мальованих рисунків в текстах книг («мініатюр»). Монументальне малярство, у свою чергу, прийшло в двох технічних видозмінах: У формі стінного малювання й формі мозаїки, себто образів, намальованих по стіні й викладених різнокольоровими шматками каміння, скла й смальти (штучних різнокольорових, спеціально для мозаїки вироблених камінців).
Стінне малювання в нас здебільшого називають фресками, так Що монументальне малярство ділять на мозаїки та фрески. Але назва «фреска» в Україні зовсім несправна й її краще не вживати, бо фрескою (малюванням all’fresco) по-італійськи називають спосіб малювання на стіні по свіжому тинку: коли на стіну накладається свіжий тинк, то зразу ж, поки він не висох, розмальовується так, що тинк на стіні висихає разом із малюванням. Очевидно, таке малювання дуже тривале й тримається на стіні, поки тримається тинк. Та техніка цього малювання дуже складна й через те поза Італією дуже рідко де зустрічається. Здебільшого поза Італією, а в нас в Україні завжди, коли розмальовували стіни, то розмальовували їх по сухому тинку — all’secco. Цей спосіб малювання по стінах не такий тривалий, але в нас уміли дуже добре тинк приготовляти й вигладжувати для малювання, так що в нас як мозаїка, так і стінні малювання вже витримали тисячі років і, ясна річ, тривали б і далі, другу тисячу літ, на славу нашого мистецтва, якби сучасна більшовицька влада на Україні навмисно їх не нищила, починаючи від 1935 р. Від того часу про деякі малювання й мозаїки, й то найкращі й найцінніші, доводиться говорити, спираючись на фотографії, бо модерні варвари їх понищили.

Перелік мистецьких напрямів за алфавітом










Опубліковано о
Мітки: , , , ,

Немає коментарів:

Дописати коментар

Підписатися на: Дописати коментарі (Atom)